|
Неофіційний сайт села Коритньо-Забузьке
Зявився неофіційний сайт села Коритньо-Забузьке, Вільшанського району, Кіровоградської області, на якому будуть висвітленні маштабні питання села, його розвиток та життя, історії та краєвиди, інформаційні данні села, політичні взгляди та формування правлінь. Викладення фотографій та відео чудесного села та повсякденого життя населення. Якщо є цікава інформація, матеріали чи просто розповідь реєструйтеся та викладуйте, це все цікаво. Давайте відтворимо історію зародження села та його існування через величайний історичний шлях.
Ви чимось торгуєте чи пропонуєте для обміну викладуємо на сайті інформацію для безкоштовного рекламування, як для односільчан так і для всього світу.
Сайт буде розвиватися і постійно поповнюватиметься цікавостями та новинами.
Історія краю
ГЕОГРАФІЧНЕ РОЗТАШУВАННЯ
Вільшанський район розташований на обох берегах р. Синюхи в західній частині Кіровоградської області. Він межує з Новоархангельським районом Кіровоградської області на півночі, з Голованівським районом Кіровоградської області на заході, з Первомайським районом Миколаївської області на півдні, Новоукраїнським районом Кіровоградської області на сході. Крайні точки району: північна – на північний захід від с. Плоско-Забузького, південна – біля с. Калмазового, західна – західніше с. Дорожинки, східна – на північ від с. Оброчного.
Площа району становить 0,645 тис. км2. АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ
У районі налічується 15 рад, з них одна – селищна, 14 – сільських, яким підпорядковані 25 населених пунктів: Вільшанська селищна рада (смт Вільшанка, с. Калмазове, с. Осички), Березовобалківська сільська рада (с. Березова Балка, с. Владиславка), Бузникуватська сільська рада (с. Бузникувате), Вівсяниківська сільська рада (с. Вівсяники), Добрівська сільська рада (с. Добре), Добрянська сільська рада (с. Добрянка), Дорожинська сільська рада (с. Дорожинка), Йосипівська сільська рада (с. Йосипівка, с. Залізничне), Коритно-Забузька сільська рада (с. Коритно-Забузьке, с. Вовча Балка), Котовська сільська рада (с. Котовське, с. Синюха, с. Степанівка), Маловільшанська сільська рада (с. Мала Вільшанка, с. Оброчне), Плоско-Забузька сільська рада (с. Плоско-Забузьке), Станкуватська сільська рада (с. Станкувате, с. Мала Мазниця), Сухоташлицька сільська рада (с. Сухий Ташлик), Чистопільська сільська рада (с. Чистопілля, с. Завітне).
ІСТОРІЯ КРАЮ
Нинішня територія району була заселена в дуже далекі часи, про що свідчать виявлені археологами поселення доби неоліту та житла землеробських племен трипільської культури. Залишили свій слід скіфи, які в V ст. до н. е. вели жваву торгівлю з грецькими північно-чорноморськими колоніями.
У битвах на Синіх Водах в 1362 році, біля сучасних сіл Добрянка і Тишківка (одна з версій), були вщент розгромлені
татаро-монгольські полчища.
Інтенсивне ж заселення цих земель припадає на ХVІІ
і ХVІІІ століття. Це були селяни, вихідці із Поділля та Київщни, які тікали від нестерпного гніту польської шляхти. Правобережна частина нинішнього району в 1795 році ввійшлау Богопільський повіт Кам’янець-Подільської губернії. Царський уряд, вогнем і мечем утверджуючи експансіоністську політику, прагнув якомога швидше освоїти цю територію, аби хутчій включити її родючі землі в сільськогосподарський обіг і створити тим самим на кордоні надійні опорні пункти.
Ось тому з такою заповзятливістю заохочувалося поселення в Прибужжі селян-втікачів і навіть розкольників з центру Росії. На той час на півдні були спірними землі між Запорожжям і Єлисаветградською провінцією: від Тернівки на північ і аж до Єлисаветградського шанця (Ольвіополь та Орлик – нині частини м. Первомайська Миколаївської області). Не дивно, що згодом тут розселили козаків зі створеного в 1769 році вихідцями з Туреччини Бузького козацтва.
Першими поселенцями лівобережжя Синюхи були запорозькі козаки, які мали тут зимівники і хутори. До 1750 року згадані землі входили до складу Низового Запорозького війська – Бугогардівської паланки; в 1750–1764 pp. – до складу
Нової Сербії; з 1764 р. – в Єлисаветградську провінцію. Тож
на Генеральних картах Новоросійської губернії і польських
картах 1770–1795 років уже подаються назви річок та населених пунктів на правобережжі річки Синюхи в межах нинішнього Вільшанського району. З-поміж них – села Вовча Балка і Плоска; на притоці Синюхи Бузникувата – села Казимирівка і Бузникувате; на притоці Вербовець – с. Коритня, а трохи південніше притока мала назву Карлівка із селом Вівсяники. На карті позначені також село Сухий Ташлик, село Куца Балка, молдавське село Катеринка, Гардовські слободи, або «Богатирка» (сучасні Олешки).
За легендами і переказами, що дійшли до нас, села Коритня
та Плоске названі забузькими тому, що вони засновані селянами, які переселилися в згадану місцевість із однойменних сіл із-за Бугу. Через села Бузникувате, Дорожинка, Березова Балка, Людвінка та Куца Балка пролягав шлях із Торговиці (нині Новоархангельський район) на Богопілля (нині частина м. Первомайська Миколаївської області).
У 1774 році біля слободи Маслово знайшли політичний
притулок понад 100 сімей з с. Алфатар (Флатарь) Силістрійської округи Болгарії, які брали найактивнішу участь на боці російських військ у російсько-турецькій війні 1768–1774 років під командуванням генерал-фельдмаршала графаП. А. Румянцева. Відтоді урочище дістало назву «Вільшанка».Це був один з опорних пунктів на кордоні з Польщею і Туреччиною. У 80-х роках ХVІІІ ст. болгар включено до складу Бузького козацького війська. З 1818 до 1857 року село буловійськовим поселенням: тут знаходився штаб 4-го полку Бузької уланської дивізії, а згодом – штаби 12-го округу Новоросійського військового поселення й 3-го ескадрону кавалерії. Вони мали чітко визначене завдання: стояти на варті рубежів царської Росії. Не дивно, що сюди приїздили для огляду та ревізій поселян воєнний міністр граф Аракчеєв – засновник і начальник воєнних поселень, графи Вітт і Нікітін.
У 1820 році село відвідали цар Олександр І, а в 1828-му –
імператриця Олександра Федорівна. Тоді ж 60 вільшанців у
складі 4-го Бузького полку брали участь у російсько-турецькій війні. Після війни кантоністський дивізіон було розпущено. Поселенці не ділилися на дивізіони, але продовжували
носити встановлену для них форму одягу 4-го Бузького
уланського полку, названого Овідіопольським уланським.
Військові поселенці займалися виключно сільським господарством, а Вільшанка продовжувала бути центром 12-го округу військових поселень і 13-ї волості, до яких з часом були включені Голта, Кумарово, Врадіївка, Криве Озеро, Благодатне (нині районні центри і села Миколаївської області).
З 1 січня 1858 року населення округу переведено в стан
південних поселенців і село разом з Добрянкою та Синюшиним Бродом увійшло в 13-ту волость Херсонського округу.Південні поселенці наділялися податною землею і були зобов’язані платити за неї поземельний податок. Причому землю наділяли не за кількістю членів сім’ї, а за наявністю засобів для обробітку. Кожна родина мусила мати щонайменше 5 десятин податної землі й заплатити за неї поземельний податок. Для вільшанських селян державний поземельний податок в розмірі 50-60 копійок введено в дію з 18 січня 1859 року. Згідно з проведеним у цьому ж році переписом у Вільшанці налічувалося 520 господарств і мешкало 2 544 особи
з них чоловіків – 1 327, жінок – 1 217. За згаданими господарствами закріплювалось 14 000 десятин землі.
У 1866 році вільшанців переведено в стан державних селян, але тяжке життя аж ніяк не полегшало. Як і раніше, вони виконували грабіжницькі земські та натуральні повинності. Тим часом класове розшарування набирало все більших розмірів. Так, у 1885 році налічувалося 222 безземельних господарства. Із 241 бідного господарства кожне обробляло до 10 десятин землі, 33 значно заможніших господарства (9,5 мали понад 25 десятин на двір, а всього 3 177 десятин, або 33,7 % всієї наділеної землі.
Без робочої худоби знаходились 29,7 % господарств. Найманою робочою худобою обробляли свої наділи 240 господарств. Мали одну-чотири голови робочої худоби 51,7 % селянських господарств, 18,6 % – п’ять і більше голів. У той же час 4 сім’ї служителів церкви володіли 120 десятинами землі, 5 кіньми, 2 волами, 44 головами великої рогатої худоби, на них працювало 9 наймитів. Уже в згаданому 1885 році лише у Вільшанці налічувалося 120 наймитів. Через тяжку фінансову скруту, борги, дорожнечу та непередбачені додаткові стягнення, котрі ускладнювали економічне становище селян,
чимало з них йшли на заробітки до поміщиків довколишніх
сіл, на цукроварні, а найбільш знедолені під час російсько-
турецької війни 1877–1878 років їздили на заробітки навіть
до Болгарії.
Після введення столипінської реформи із сільської общини Вільшанки відокремилися заможні господарства, які закупили понад третину общинної землі. Напередодні Першої світової війни на один двір заможного селянина припадало 20,7 десятини землі, селянина-бідняка – 3,3 десятини. Селянські господарства перебували в важкому становищі через брак реманенту й робочої сили: під час Першої світової війни майже 400 чоловік мобілізували в армію, а влітку 1916 року чисельний загін працездатних подався на будівництво окопів у Бесарабську губернію.
У селах Вільшанської волості панували голод, холод і розруха.
Події 1917–1930 років не оминули й степовиків. У 1923
році Вільшанка стала районним центром. Крок за кроком
зростала роль району в економічному, політичному та культурному житті області й держави. Вільшанці активно включилися в розбудову рідного краю. Уже наприкінці 1932 року працювали Вільшанська і Калмазівська машинно-тракторні станції, діяла міжколгоспна школа бригадирів, агротехніків і трактористів. Лише в райцентрі було створено 12 колгоспів, що об’єднали 85 % селянських господарств. За підсумками соціалістичного змагання 1932 року район посів третє місце в Одеській області. У цей же рік відкривається лікарня на 25 ліжок, ще через чотири роки семирічну школу реорганізовано в середню, а при районному Будинку культури, двохколгоспних клубах та двох червоних кутках розпочали роботу драматичний, хоровий, музичний та фізкультурно-спортивний гуртки. У співдружності, мирі й злагоді однією сім’єю будували нове життя українці, болгари, росіяни, молдовани.
2 серпня 1941 року фашистські війська захопили райцентр. Вони вивезли до Німеччини майже 2 000 громадян, а 1 500 – закатували. У самій тільки Вільшанці розстріляли 108 мешканців. Варвари ХХ століття повсюдно встановили небачений терор. За підозру в підтримці Червоної Армії та рятування народного добра вже в перші дні окупації фашисти стратили голову Іллічівської сільської ради І. Г. Заболотного, комуніста П. Г. Тодорова, голову колгоспу імені Шевченка Д. П. Фудара, активістів села Сухий Ташлик М. С. Бондара, П. П. Жирова, І. Ю. Лавренчука, І. Г. Янченка; села Станкувате – І. П. Афанасьєва і А. Д. Боєва, села Плоско-Забузьке – А. С. Мельника та ще чимало керівників.
Але вільшанці не скорилися коричневій чумі. На боротьбу з ворогом піднялося все населення. У Вільшанці, Дорожинці, Добрянці створюються підпільно-диверсійні групи, налагоджуючи тісні зв’язки з партизанським загоном «Південний», що знаходився в сусідньому Голованівському районі, та підпільниками Первомайського району Миколаївської області. І ворог відчув їх силу.
Адже за короткий час народними месниками під керівництвом М. Р. Арнаутки, М. П. Кожем’якіна і Ф. А. Васютинського було висаджено два мости на залізничному відрізку ст. Підгородня – ст. Ємилівка, виведена з ладу залізниця між ст. Йосипівка і ст. Голованівськ, підпалено будинок жандармерії. Членам вільшанської підпільно-диверсійної групи Марії Червенко і Лідії Гірник за сприянням Івана Пєткова вдалося влаштуватись на роботу в паспортний стіл німецької комендатури і таємно виносити чисті бланки паспортів та евакодокументів, які потім видавалися військовополоненим. Вони розповсюджували серед населення зведення Радянського Інформбюро, газети «Правда» і «Красная звезда» та листівки про звірства, що чинили в селах
району окупанти.
Партизанський рух набирав розмаху в селах Лозоватка,
Станкувате, Коритно-Забузьке, Йосипівка. Але й фашисти
не дрімали. Через запроданців-поліцаїв і провокаторів вони
натрапили на слід мужніх патріотів. У грудні 1943 року гестапівці катували, а потім розстріляли Віктора Януса, Миколу Лагонду, Марію Червенко, Лідію Гірник, Миколу Кожем’якіна і багатьох їх ровесників, а Миколу Арнауту привселюдно закопали живцем.
Підпільну боротьбу в селах Добрянка, Осички, Вільшанка,
Березова Балка, Сухий Ташлик, Дорожинка, Калмазове вели
також бійці й командири 6-ї та 12-ї армій генералів І. М. Музиченка і П. Г. Понедєліна, яким вдалося вирватися з кільця
Зеленої Брами.
Для координації дій проти ворога ними було налагоджено зв’язки з партизанським загоном «Південний» (командир І. Г. Лісняк), що діяв у сусідньому Голованівському районі, та підпільно-диверсійною організацією м. Первомайська, якою командував колишній командир окремого інженерного батальйону 169-ї стрілецької дивізії капітан Іраклій Церетелі. Разом вони провели кілька успішних операцій. Передусім це викрадення шефа Підгороднянської нафтобази, начальника охорони в званні обер-лейтенанта й перекладача, котрі відзначилися особливими звірствами над мирним населенням; напад на місцеву комендатуру із захопленням 30 автоматів, гвинтівок, великої кількості боєприпасів та секретних документів, що під час наступу згодом стали в пригоді Червоній Армії; переправлення в Голочанський ліс, де дислокувалися партизани, чотирьох вантажних машин із провіантом, відбитих у гітлерівських вояків на шляху Первомайськ–Голованівськ, тощо. Дії відважних сміливців серйозно непокоїли окупантів. Тож на ноги була піднята вся розвідувальна служба, виставлені додаткові пости, організовані масові прочісування сіл, встановлено цілодобовий нагляд за будинками, розташованими край Вільшанки й довколишніх сіл. А в жандармерії тим часом тривали допити підозрюваних. І один з них не витримав. Почалися масові облави на явочних квартирах. Німецькі прислужники збили наспіх 17 шибениць біля середньої школи. У лютий мороз сорок третього року сюди зігнали майже все населення Вільшанки, а потім виволокли із жандармерії геть понівечені тіла 17 полонених і привселюдно стратили. Нам, на жаль, відомі імена лише капітана Федора Перцова, лейтенантів Сергія Тупоркова і Анатолія Афоніна, сержанта Сергія Трембача та партизанів Федора Плаксенка й Івана Раленка. Та жодні страхіття й знущання не змогли зламати волелюбного духу вільшанців, які, не шкодуючи власного життя,
робили все можливе для наближення Перемоги. Зі зброєю в
руках 3 500 з них захищали Батьківщину й майже 2 000 не
повернулися з бойовища до рідних домівок.
Небачений трудовий героїзм проявили й ті, хто залишався на тимчасово окупованій фашистськими загарбниками території. Їх подвиг залишиться у віках. 21 березня 1944 року район було визволено від гітлерівського нашестя військовими підрозділами 95-ї гвардійської Червонопрапорної Полтавської
стрілецької дивізії 32-го стрілецького корпусу, 14-ї гвардійської стрілецької Вінницької ордена Леніна Червонопрапорної, ордена Кутузова імені Яна Фабриціуса дивізії, 213-ї стрілецької Новоукраїнської дивізії, 214-ї стрілецької Кременчуцько-Олександрійської орденів Кутузова і Богдана Хмельницького
дивізії, 299-ї стрілецької Харківської дивізії 5-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту.
Особливу мужність у ці грізні роки виявили наші земляки А. Г. Абрамович, Л. М. Балицький, О. М. Луценко, М. З. Телішевський, М. М. Топольников, яких удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Хоробро воювали на різних фрон-
тах І. І. Гуржос, Г. М. Сологуб, М. М. Цоток; брали участь у Берлінській операції Н. Я. Марущак, Г. І. Скляров, І. М. Безюля, Ф. Я. Рибачок; всю війну пройшли медсестрами Г. М. Апостолова, Г. Ф. Афанасьєва, Н. А. Чабанова, Г. М. Кириленко,
Г. І. Руденко.
Окрім непоправних людських втрат, війна завдала величезної шкоди економіці району: знищена техніка, спалені й зруйновані ферми, майстерні, тракторні стани. До Німеччини було вивезено все, що тільки міг забрати ворог. Втрати району, завдані загарбниками, склали 610–710 тис. карбованців у довоєнних цінах. Але в людей, окрилених Перемогою, вистачило сил, енергії й завзяття, аби в стислі строки відновити зруйноване війною народне господарство й уже
в перші повоєнні роки досягти вагомих результатів у розвитку місцевої промисловості, сільського господарства та соціальної сфери. Починаючи з 1948 року, в районі підвищується врожайність зернових культур, різко збільшуються посівні площі. Поліпшуються агротехніка, якість та своєчасність обробітку земель. Усі артілі швидко відновили довоєнні орні площі, зросла кількість сільськогосподарської техніки, добрими темпами розвивалася тваринницька галузь.
Знаковою подією стало будівництво на Синюсі Червонохутірської ГЕС, яка дала перший струм у листопаді 1957 року й живить ним донині всі села району.
Кінець минулого століття ознаменований небаченим будівництвом культурно-просвітницьких закладів, житлових будинків, шляхів сполучення. За цей час лише в райцентрі зведено типові приміщення музичної школи і естетичного центру з концертним залом на 150 місць, районної бібліотеки і Будинку піонерів, середньої школи, кінотеатру, поліклініки, санепідемстанції, ресторану, побуткомбінату, гастроному, універмагу, військкомату, ряду адмінприміщень, стадіону. Протягом п’ятнадцяти років відчинили двері нові Будинки культури в селах Березова Балка, Бузникувате, Вівсяники, Добрянка, Дорожинка, Калмазове, Котовське, Мала Вільшанка, Осички, Чистопілля. У десяти населених пунктах були відкриті школи, в дев’яти – дитячі садки.
Успіхи окремих трудових колективів у роки незалежності України, мов стрімкі потічки, вливаються в загальні здобутки району. Це дає змогу й надалі нарощувати виробництво зерна, соняшнику, цукрових буряків, гречки, а також тваринницької продукції, дбати про розвиток соціальної сфери. Так, лише в 2003 році на капітальний ремонт мосту через Синюху освоєно 1 300 тис. грн державних коштів, а на поточний ремонт доріг та вулиць – 504 тис. грн. У той же час триває спорудження школи в селі Бузникувате на 192 учнівських місць,центральної районної лікарні на 150 ліжок та 300 відвідувань на зміну, газовідводу на відрізку Вільшанка–с. Мигія Первомайського району Миколаївської області.
У серпні 2004 року на святкування 230-річчя першого поселення на вільшанській землі приїхала численна делегація з м. Алфатар Силістрійського округу Республіки Болгарія разом із мером общини Алфатар Радкою Желєвою. В урочистостях взяли участь Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Болгарія в Україні Ангел Ганєв і народний депутат України, президент Асоціації болгарських товариств в Україні А. І. Кіссе. Гості побували в СТОВ «Вікторія», СП ГОВ «Аврора», ПСП ім. Димитрова і «Мир», зустрічалися з трудівниками та керівниками сільгосппідприємств, головами селищної і сільських рад, підприємцями, освітянами та працівниками закладів культури. У результаті було вироблено чітку програму співробітництва на наступні чотири роки.
Адміністрація сайту буде завжди зацікавлена в допомозі та підтримці в ваших питаннях та проблемах.
З повагою до Вас від адміністрації сайту
|
| Категорія: Це цікаво | Додав: Адміністрація (20.10.2011)
W
|
| Переглядів: 2255
| Рейтинг: 0.0/0 |
| |
